Мурафа. Єврейські будинки

Єврейські будинки Мурафи, вірогідно ХІХ ст. або раніше
Приблизне місце розташування

На шляху з Молдови на Брацлав у двіні часи виникло містечко Мурафа, яке отримало назву від ріки Мурашки, що протікає поблизу цього містечка. Вперше Мурафа згадується у 1432 році у зв’язку з битвою між Литовськими та Литовськими військами 30.11.1432. Мурафа була у складі Великого князівства Литовського, але кордон з Польшею знаходився зовсім недалеко, а після обєднання Литви та Польші село стало польським. Містечко складалося з трьох населених пунктів – Старої Мурафи, Нової Мурафи та Слободи Мурафської. Річ Посполіта була зацікавлена у жвавому розвитку нових земель і підтримувала переселення євреїв, які переважно займалися торгівлею. Умови для переселення євреїв були цілком сприятливими і вони складали значну частину населення у крупних торгових центрах. Навіть наприкінці ХІХ ст. у багатьох селах половина жителів була євреями. На початку ХХ ст. у Мурафі жило 3140 жителів, серед них 1570 євреїв. Більшість євреїв проживало у Новій Мурафі та містечку.

У 1624 році тодішня власниця Мурафи Ядвіга Язловецька заснувала домініканський кляштор. За часів Хмельниччини селяни підтримали Богдана Хмельницького і стало сотенним містечком. Панування євреїв у сфері торгівлі викликало відповідну реакцію – у ті часи відбувалися погроми і більшість євреїв залишила ці місця.

Під час руїни численність єврейського населення починає відновлювались. З 1766 року Мурафою володіє Кароль Потоцький, який, власне і оселився у цьому містечку у простій але великій садибі, що традиційно звалася палацом. Потоцький спорудив селітровий завод, ремісничі цехи та зміг отримати право на проведення ярмарок. Шлях через місто був покритий бруківкою. Також у 1786-1791 рр. було відбудовано зруйнований за часів Хмельниччини кляштор.
У 1791 році Кароль Потоцький вмирає і Мурафа спільно з 15 селами переходить у спадок другій дружині Ганні-Соломії Грохольської, яка пізнійше вийшла заміж за  генерала Юзефа Дзеконського. Коли Юзеф Дзеконський вмер, то маєтки поділені між Ганною Дзеконською (Шрохольською) та Маріанною Дзеконською. У числі інших сел до Маріанни відійшла Стара Мурафа, а до Ганни – Нова Мурафа та Слобода Мурафська. У 1793 році після розподілу Польші Мурафа відійшла до Російській імперії. У 1845 році у Мурафі у звичайній хаті було відкрито двокласне училище, у 1903 році у ньому навчалося 114 хлопчиків та 21 дівчинка. Також у місті була церковно-парафіяльна школа, земська лікарня, аптека, кредитне товариство, поштово-телеграфне відділення, земська поштова станція, волосне правління та міські управи.У 1878 році у Новій Мурафі було зведено новий православний храм на честь Успіння Богородиці. На початку ХХ ст. у місті існував водяний млин А.Ф. Грембовського, однак орендатором був єврей Спектор Пинхась.

У Мурафі було близько 60 крамниць, що належали євреям:

• бакалійні – 10
• змішанні бакалійні та галантерейні – 5
• галантерейні – 3
• мануфактурині – 19
• борошно – 6
• лавки де торгували залізом – 2
• шкіряні – 1
• папірові – 1

Існував також молитовний будинок та заїжджий двір, який теж  належав євреям.

Під час революції у 1917-1920 роках у Мурафі не відбулося крупних погромів, але місто залишило частина єврейського населення. У 1920-х роках євреї все ж таки складали більшість населення Мурафи і у 1924-25 рр. у Старій та Новій мурафі були створені єврейські селищні Ради. Також декілька років проїснував колгосп Євтруд, а мешканці Єврейської селищної ради об’єдналися у колгосп “Червоний Орач”.

У 1940-х роках Мурафа була у складі Трансністрії, у місті було створено єврейське гетто, однак численність євреїв у Шаргородському районі збільшилося завдяки депортованим з території Румунії євреям.  Деяка частина євреїв загинула у гетто. Після розпаду Радянського союзу євреї почали виїжджати за кордон і нині у Мурафі спостерігається дуже невелика кількість єврейського населення.

До наших часів збереглись саманні житлові єврейськи будинки, які були побудовані ще за часів Російської імперії. Будинки мають каркасну дерев’яну конструкцію, іноді у таких будинках влаштовувалась тераса або галерея, вхід був розташований з боку вулиці (двері частіше за все були двостулковими), а дах первісно був вкритий черепицею. У бічному або задньому фасаді існував додатковий вхід. Деякі будинки були розташовані дуже щільно, так, що подвір’я буле єдиним для декількох родин. Аналогічні будинки збереглися також у Шаргороді.

На жаль багато будинків залишилося без господарів, які залишали місто, майже всі споруди є перебудованими. До 1890х років існував і заїжджий двір, від якого до нашого часу нічого не залишилось. Будинки на знімках були сфотографовані навпроти Домініканського кляштору.

Джерела:

• Михайло Купчишин, Антон Мичак – Шаргородщина. Сторінки історії. Київ: 2002 р.