Одеса. Корпус “А” інституту технології насіння та борошна ім. Сталіна (1935-1940 рр.)

Корпус “А” інституту технології насіння та муки ім. Сталіна, арх. А.Б. Мінкус, М.А. Шаповаленко, 1935-1940 рр. Відновлення, арх. М.А. Шаповаленко, 1952-1954 рр., Канатна вул., 112
Корпус на мапі: http://wikimapia.org/24320534/uk
Стиль: міжвоєнний неокласицизм.

У 1888 році коштами Григорія Еммануїдовича Вейнштейна на власній ділянці на Пересупу біля його млину була відкрита школа борошномелів (арх. О.Й. Бернардацці). 20 жовтня 1902-го року школа стала державною і отримала назву Одеська школа мірошників. Фінансування школи здійснювалось Радою по справам мірошників, поки з 1905-му році заклад не поступив в ведення Міністерства фінансів. У перший рік в училищі навчалось 30 учнів. Навчання було чотирирічним і платним, але успішні учні звільнялися від нього. З 24 травня училище змінило назву на Одеське млиново-технічне училище з чотирирічним терміном навчання.

22 червня 1922 р., коли в Одесі вже була встановлена Радянська влада училище буле перетворене в Технікум технології насіння та борошна, у 1923 році воно розміщувалось на ділянці на Торговій вул., 15. У 1928-му році технікум був перетворений в Одеський політехнікум технології насіння та борошна, у 1929 році він розміщувався на Єлісаветинській вул., 5. У 1929 році політехнікум у зв’язку з отриманням чергового статусу змінив назву на Інститут технології насіння та борошна ім. Сталіна. Після отримання статусу почала вестися наукова робота, у середині 1930-х років у інституті з’явились власні кандидати технічних наук. На початку 1930-х у інституті були наступні факультети: хлібопекарський, комбікормовий, технологічний, механічний, хімічний ,інженерно-організаторський. У 1931-му році інститут увійшов до складу Одеського механіко-технологічного навчально-виробничого комбінату, але у 1935-му році знову став окремою структурою.

Впродовж 1930-х рр. навпроти колишнього ботанічного саду на ділянці за саперними казармами на Канатній вулиці було розпочато будівництво гуртожитку. Дещо пізніше було розібрано два корпуси саперних казарм на місці яких у 1935-му році за проектом архітектора А.Б. Мінкуса за допомогою М.А. Шаповаленко був побудований новий головний корпус інституту (за даними В.І. Тимофієнко). Корпус, який нині називається корпусом “А” має Г-подібний план і побудований з великим відступом від червоної лінії вулиці. Однак таким чином було утворено два курдонери за допомогою вузького крила, яке розміщено з боку головного фасаду на центральній вісі композиції. Таке рішення є достатньо оригінальним і з вулиці це крило сприймається окремо від основної частини корпусу. Нині це парадне крило має вигляд базиліки з трикутним фронтоном, але ліпне оздоблення корпусу відповідає 1950-х рокам і скоріше за все з’явилося під час відновлення пошкодженого під час Другої світової війни корпусу. Стіни головної частини корпусу прикрашені рустованими лопатками у простінках, які закінчуються коринфськими капітелями під класичним ліпним карнизом між третім та четвертим поверхами. Останній, четвертий поверх виглядає дещо відокремленим від інших і нагадує мансарду завдяки розташуванню ліпного карнизу не під дахом, а між третім та четвертим поверхами. Під вікнами корпусу влаштовані прості фільонки. На головному фасаді з обох боків від крила-базіліки влаштовані лоджії з кам’яною балюстрадою. З лівого торця розташовані балкони з огорожею в стилі конструктивізму, та цілком можливо, що первісно будівля була більш наближена до конструктивізму і була оздоблена подібно корпусу “Б”, який за часів війни був менш пошкодженим, а розташування у глибині ділянці зробило не принциповим зміну зовнішнього вигляду. Також слід звернути увагу на інші проекти А.Б. Мінкуса тих часів: оздоблення подібне корпусу “Б” має колишній Всесоюзний механіко-технологічний інститут, а якщо оформлення корпусу “А” було спрямоване в бік функціональності, то корпус міг мати вигляд подібний взуттєвій фабриці на Успенській вулиці.

За корпусом “А” було утворене велике подвір’я, яке на Аерофотознімку Luftwaffe є схожим на сільсько-господарське поле. У 1940-му році з правого боку поле було закрито від провулка (вірогідно тоді провулок мав назву 2-го саперного) монументальним лабораторним корпусом “Б”. У ІІ-й половині ХХ ст. провулок був ліквідований і на його місті був розбитий сквер де в 1870-х роках встановили “Пам’ятник студентам та викладачам загиблим в Великій вітчизняній війні”.

Корпуси дуже постраждали під час Другої світової війни, у 1941-му році будівлі стали цілю для авіаналетів німецької Під час війни головний корпус зазнав руйнувань від бомб та згорів.

27 червня почалась евакуація навчального закладу до Новочеркаська, пізніше – до Саратова. З 25 грудня 1941 р. по 14 квітня 1944 р. інститут був розташований у Узбецькій РСР в Ташкенті. Після повернення інституту вдалось у першу чергу пристосувати для навчального процесу приміщення лабораторного корпусу”Б”, у ньому вірогідно були розташовані всі 17 приміщень, які займав інститут наприкінці 1940-х років.

За даними В.А. Пилявського корпус “А” був відновлений у 1952-1954 рр. за проектами архітектора М.А. Шаповаленко, який у свій час приймав участь у проектуванні корпусу у 1930-х роках. Той же архітектор спорудив у 1851-51 рр. на вул. Чорноморського Козацтва, 12 корпус Одеського технікума борошномелів, що підпорядовувався інституту. На початку 1950-х років інститут носив назву “Одеський інститут інженерів борошномельної промисловості та елеваторного господарства ім. І.В. Сталіна”.

У 1961-му році інститут був названий на честь Михайла Васильовича Ломоносова під час святкування 250-річчя з дня його народження. Перед головним корпусом у тому же році був встановлений пам’ятник М.В. Ломоносову (пізніше демонтований). В тому ж році у зв’язку з перепрофілюванням Одеського технологічного інституту харчової і холодильної промисловості йому було віддано теплофізичний факультет і після цього технологічний інститут харчової і холодильної промисловості отримав назву “Одеський технологічний інститут холодильної промисловості”. В свою чергу від цього закладу інститут насіння та борошна ім. Ломоносова отримав технологічний та механічний факультети. Також було відкрите підготовче відділення.
В 1970-му році інститут отримав назву Одеського технологічного інституту харчової промисловості ім. М.В. Ломоносова.
В 1879 р. за проектами авторів А.І. Белорусова, В.П. Шинкаренко, Б.С. Джигіта були побудовані корпуси фізичного та хімічного факультетів. У ті же роки були побудовані механічний корпус, спортивний комплекс, гуртожитки №3, №4, №5 (в довіднику В.А. Пилявського не згадуються), проведено переобладнання наявних корпусів і влаштований обчислювальний центр. Один з нових корпусів повністю ізолював раніше згадане подвір’я, яке утворилося за корпусом “А”.

20 квітня 1994-го року заклад отримав статус академії і назву “Одеська державна академія харчових технологій”.
В вересні 2002-го года акадмія отримала статус Національної.

1961 р.

Центральний ризаліт.

Центральний ризаліт. Вид з лівого боку.

Ліве крило (ліворуч), та центральний ризаліт (на задньому плані).

Ліве крило. Головний фасад.

Ліве крило. Головний фасад.

Торець лівого крила.

Ліве крило. Зворотній фасад та торець.

Стик лівого та правого крила.

Головний фасад правого крила.

Джерела:

• Офіційний сайт ОНАХТ. Стаття: “Из истории Одесской Национальной Академии Пищевых Технологий”. Глава: “От школы мукомолов до национальной академии.“
• Фотогалерея Odessastory (альбом: “Канатная улица (Полтавской битвы, Свердлова)“).