Блог Antique про архітектуру України

Авторський блог Antique про українську архітектуру

Одеса. Будівля Всесоюзного механіко-технологічного інституту консервної промисловості (1933-38 рр.)

Posted by Antique на четвер, 4 Жовтень 2012 р. (18:20)

Всесоюзний механіко-технологічний інститут консервної промисловості, арх. А.Б. Мінкус, Л.М. Наркевич за участю М.А. Мінкуса, 1933-1937 рр. Повне закінчення будівництва, 1938 р., Дворянська вул., 1-3 / Єлісаветинська вул., 16 / Пастера вул., 29
Корпус на мапі: http://wikimapia.org/1383301/uk
Стиль: міжвоєнний неокласицизм.

У 1886-му році в Одесі було відкрите відділення Імператорського технічного товариства в побудованому для власних потреб будинку на Князівській вулиці, 1. До складу відділення, крім іншого увійшли хімічні лабораторії. Після Жовтневої революції деякі працівники лабораторій залишилися в Одесі і навіть продовжували працювати в лабораторіях, які у ті роки були орієнтовані на виробництво лікарняних препаратів призначених для боротьби з різними епідеміями, що в ті часи було дуже актуальним. В свою чергу Радянська влада діяльності лабораторій не заважала. Потреба в кваліфікованих кадрах примусила працівників лабораторій займатися навчанням майбутніх кадрів у вільний від роботи час. Ця діяльність була оформлена 1 травня 1921-го року створенням Інституту прикладної хімії. Однак вже 3-го лютого 1921 року інститут був об’єднаний з Хімічним факультетом Одеського політехнічного інституту і нове утворення стало називатись Вищим технікумом загальної та прикладної хімії. Навчання відбувалося на платній основі у згаданому будинку на Князівський вул.,1. Лабораторії також розміщувались у будівлі колишнього гідропатичного закладу та санаторію А.Б. Гінесіна. До революції будівля санаторію була розташована невеликій ділянці І.Л. Інбера, на який також був його власний прибутковий будинок, колишній будинок Тработті та будинок з готелем “Савой”. Будинок Тработті використовувався для адміністративних потреб.
У 1930-му року в Радянському союзі відбулася реформа вищої освіти, в наслідок якої було кардинально змінено спеціалізацію описуємого навчального закладу – харчову. Спеціалізація була достатньо мирною на фоні мілітаризації, маховик якої з початку 1930-х років почав розкручуватися все сильніше. 12 червня 1930-го року був створений новий навчальний заклад, який отримав назву Одеський інститут харчової промисловості і для обладнання відповідною навчальною базою до складу нового інституту увійшов харчовий факультет Кам’янець-Подільського хімічного інституту. Можливо, що керівництво СРСР вирішило змінити спеціалізацію навчального закладу у зв’язку з тим, що Одеса була розташована неподалік від державних кордонів, а керівництво країни віддавала перевагу розташуванню у тилу важливих підприємств і вузів, що готували для них кадри. Кам’янець-Подільський хімічний інститут у свою чергу був перекваліфікований у Кам’янець-Подільський силікатний інститут (wikipedia) , який займався дослідженнями у галузі будівництва.
У 1931-му році спеціалізація була скорегована, черговою назвою інституту до кінця 1930-х років була назва “Всесоюзний механіко-технологічний інститут консервної промисловості”. Таке уточнення є цілком зрозумілим, адже в Одесі вже існував Інститут насіння та борошна ім. Сталіна, який готував спеціалістів в області харчової галузі.

Всесоюзний механіко-технологічний інститут консервної промисловості складався з хімічного, інженерно-економічного, механічного та технологічного факультетів. Також на колишній ділянці Інбера, де були розташовані лабораторії було розпочато будівництво величної головній будівлі Інституту загальною площею 10623 кв. м. Будівництво відбувалося на місці раніше згаданого будинку Тработті, якій вірогідно був розібраний, але автор цієї статті вважає цілком не виключеним, що деякі його частини могли увійти до складу нової будівлі. Розбирання будинку Тработті було би коштовним і в ті часи намагались не руйнувати старі будинки. За даними В.І. Тимофієнко Інститут був побудований впродовж 1935-1937 рр., однак професор А.Ф.Фан-Юнг в своєму архіві зберігає фотознімок будівництва корпусу, який підписаний 1933-м роком. У 1936-м в деяких приміщеннях вже почались зайняття і цей момент дуже нагадує історію будівництва Київського політехнічного інституту, в хімічному павільйоні якого зайняття почалися раніше, ні корпус був закінчений. Тільки перед Другою світовою війною закінчилося обладнання будівлі. Можливо також, що ще до війни до складу інституту увійшов колишній готель “Савой” – у статті на сайті Інституту сповіщається, що у власності Інституту також був триповерховий корпус загальною площею 1500 кв. м.
В новій будівлі було розміщено дві великі аудиторії-амфітеатри кількістю 200-250 чоловік кожна, актова зала, бібліотека з актовим залом, їдальня, численні лабораторії, навчальні механічні майстерні, дипломантські кімнати, препараторські, кабінети проектування.

Інститут вигідно відрізнявся новозбудованим корпусом від більшості інших інститутів, о мали у своєму розпорядженні будинки дореволюційної доби з пристосованими під навчальними потребами приміщеннями. У ті роки нові корпуси отримали також Інститут насіння та борошна ім. Сталіна, Інститут інженерів Комунгоспу та Кредітно-економічний інститут, причому Інститут насіння та борошна був побудований тим же самим архітектором, що і механіко-технологічний інститут консервної промисловості і не дуже відрізнявся за оздобленням фасадів.

Автором будівлі механіко-технологічного інституту консервної промисловості був Адольф Борисович Мінкус, який мав багатий досвід в проектуванні різного роду будівель таких як дитячий садок, гімназія та училища, корпуси лікарень, житлові будинки тощо. Це також був один з небагатьох архітекторів дореволюційної доби, що продовжували практику і у 1930-і роки. Також участь у проектуванні і будівництві брав його старший син Михайло Мінкус, який пізніше став достатньо відомим Московським архітектором і автором ряду дуже цікавих проектів. Будівля інституту хоч і була побудована у часи радянського ретроспективізму, однак для неї притаманні не тільки монолітні форми, а ще і гра об’ємів, яка була застосована всупереч забороні конструктивізму. Будинок складається, власне з трьох об’ємів – центрального та двох фланкуючих, причому центральний об’єм розміщений з відступом вглиб ділянки і має вишу у п’ять поверхів, а нижчі чотириповерхові бічні об’єми висунуті вперед відносно центрального. Об’єми мають чіткі геометричні форми, які здаються трапецоїдними – цей прийом Мінкус застосовував і до революції, наприклад в будинку дачі Гершенкопа або прибутковому будинку Шестопалів. Фасади оздоблені однорідно, із застосуванням декоративних елементів які є схематично трактованими взірцями класичної спадщини. Нині будинок пофарбованій по контрастній кольоровій схемі, але на світлинах 1950-60-х років видно, що будинок пофарбований в один колір без підкреслення окремих елементів. Однак важко визначити, яка схема фарбування є вірною, па погляд автора статті будівля виглядає достатньо приємно.Привертає увагу рустована лиштва на деяких вікнах другого поверху, які сталі візитівкою архітектора Мінкуса на цілому ряді будівель 1930-х років – це будівлі гуртожитків взуттєвої фабрики та лабораторний корпус Інституту насіння та борошна ім. Сталіна.
Найбільш цікавим є вирішення фасаду центрального об’єму, яке надає будинку парадний настрій. Головний вхід розташований у ризаліті, який є основою для трапецоїдних, квадратних у перетині колон, що розташовані в міжвіконних простінках. Колони доходять до четвертого поверху, і в свою чергу є постаментами для скульптур робітників. Подібні колони, але без скульптур були використані в проекті Взуттєвої фабрики на Успенській вулиці. Від верхівок колони знаходять продовження в якості лопаток з канелюрами.

Перший поверх виразно рустований під рваний камінь і поданий як цоколь. Другий та третій поверхи відокремлені тягами від інших, на даху над центральним об’ємом розташований аттик, під дахом проходить глибокий карниз по стилю притаманний будинкам доби модернізованого неокласицизму 1910-х років. 2-5 поверхи вкриті пласким рустом, але з чіткими проміжками.

До 1938-го року інститут змінив свою назву на хіміко-технологічний інститут консервної промисловості, а після підпорядкування Народному комісаріату харчової промисловості інститут змінив свою назву на Одеський технологічний інститут консервної промисловості.

В період Другої світової війни інститут був розташований в Таджикістані в місті Душанбе, куди його евакуювали восени 1941-го року, а в серпні 1944-го інститут знову переїхав до Одеси.

За роки війни більша частина обладнання була знищена або зникла, однак будинок залишився не дуже пошкодженим. Впродовж 1940-х років відбулося перепланування будівлі згідно з тогочасними потребамита оснащення новим обладнанням. У другій половині ХХ ст. з’явилися філіали інституту у Сімферополі, Тирасполі , Первомайську та Ізмаїлі. Існували підготовчі курси в Котовську, Ялті і Євпаторії. В 1948-му році інженерно-економічний факультет приєднано до Київського технологічного інституту харчової промисловості ім. А.І. Мікояна  (wikipedia)  і  після цього в інституті залишились технологічний та механічний факультети. 6 жовтня 1848-му році в інституті з’явилася  кафедра “Холодільні машини і установки”. 30  грудня 1949 р. інститут був перейменований в Одеський технологічний інститут харчової і холодильної промисловості.

Впродовж 1969-1970 років відбулася чергова реорганізація, яка визначила головним холодильний напрям закладу. Можливо справа була у тому, що Одеський технологічний інститут ім. Ломоносова (раніше згадувався у тексті статті як Інститут насіння і борошна ім. Сталіна)  теж готував фахівців в галузі харчової промисловості і було вирішено віддати інституту ім. Ломоносова харчову спеціалізацію – технологічний та механічний факультети. Зі свого боку цей Одеський технологічний інститут харчової і холодильної промисловості отримував від Одеського технологічного інституту ім. Ломоносова теплофізичний факультет і нову назву: “Одеський технологічний інститут холодильної промисловості”.

У 1989 р. інститут було перейменовано в Одеський інститут низькотемпературної техніки і енергетики, однак вже через п’ять років, інститут отримав статус академії, і в черговий раз змінив назву на Одеська державна академія холоду.

У 2012-му році академія не тільки знову стає інститутом, але ще і приєднується у якості підрозділу до Одеської національної академії харчових технологій, яка раніше згадувалась у якості Інституту насіння та борошна та Одеського технологічного інституту.

Слід зазначити, що часта зміни назви Всесоюзного механіко-технологічний інституту консервної промисловості пов’язана з його розвитком, в інституті постійно відкривалися нові напрями, пріоритети змінювались. До того ж вірогідно Інститут насіння та борошна створював певну конкуренцію і теоретично могла відбуватися боротьба за спеціалізації.

Інститут окрім навчальної функції є достатньо потужним науковим закладом, у якому працювало багато видатних вчених. Є дуже цікавим той факт, що Борис Адольфович Мінкус, другий син головного автору споруди не тільки навчався у цьому інституті, але став професором інституту, при чому Б.А. Мінкус також був видатним вченим.

З архіву А.Ф.Фан-Юнга. Підпис “ВМТИКП, 1933 г. Новое здание института строится.”. (Джерело: користувач Jorjic, http://forum.od.ua)

Джерело: фотогалерея “Odessastory”.

Джерело: фотогалерея “Odessastory”.

Джерело: фотогалерея “Odessastory”.

Джерела:

Advertisements

Sorry, the comment form is closed at this time.